Піднявшись з шахти, ми зачекали решту робітників на вулиці і сіли разом в автобус, щоб вернутися до будівлі, де до зміни готуються до роботи, а після — додому. Помаленьку автобус заповнювався. Не зважаючи на мене з Філіпом, двох прибульців, чоловіки та жінки заходили всередину. Хтось галасно, хтось непомітно, хтось з жартом на устах, хтось з задумою на лиці. Я сидів у першому ряду, проти водійської перетинки. Праворуч порожнє місце, що скоро виповнилось, ліворуч вікно. Яскраве сонце висушувало рясні калюжі та гливку від проливної ночі землю. Мені було сумирно, так як давно не було. Я намагався думати про світ шахтарів з його романтикою і тяжістю. Та пливкий хід огрядного буса заколисав мене у півсон. Звісивши голову, я закуняв, розпізнаючи навколишні звуки лиш настільки, щоб зачути, якщо мене кликатимуть.

Залишивши шахту, мені закортіло прочитати якийсь роман про життя шахтарів. Один із тих “виробничих” романів 30-50-60-х рр. Мені здалось, що не все там мусило бути брехнею та видумкою, що багато дечого правдоподібного можемо ми там зустріти. А “програмове”, зрештою, не так вже й важко відсіяти. У тому автобусі я відчув живий пульс життя. Його формула страшенно банальна й примітивна, гідна первісної людини, але, будучи найближча до природнього закону, мені здається, лиш вона робить людей справжді щасливими: відпочивати після втомливої праці на благо іншим, щиро сміятися в колі друзів, смачно їсти, коли голодний. У щоденній гонитві за примарами, часто губляться базові речі, без яких, як страва без солі, життя втрачає смак. Тут, в автобусі, я це життя бачив.
———
Можливо, я це шахтарське життя романтизую. І сміх, що я чув, лиш прикривав плач, а галас лиш маскував особисту журбу кожного — можливо. Запевно, досить лицемірно з мого боку романтизувати те, що б я на собі не хтів зазнати. Та я не хочу, бо я зіпсований цивілізацією. І всі такі, як я, попсуті, здатні лиш сидіти чистенькими за прибраним столом і займатися “розумовою” працею. Натомість, хтось інший хай нам добуває світло, хтось інший хай виготовляє меблі, хтось інший хай… воює. Ми — думаємо… Дуже це лицемірно.
———
На обʼєктивність я не претендую. Запевно, журба недалеко бродить у шахтарів від сміху. З 30 000 гривень на місяць не дуже весело по шість-сім годин гарувати під землею, важачи життям і здоровʼям. На цьому крапка.

15.X

Чекаємо на думки від поїздки в Покровськ 20-21.ІХ.

Неясний звук, далекий звук у млі , —
То обрії черкає ніч осіння.
Встає в шорохкім шамотінні
Туман із мокрої землі.

То ніч бреде, і тіні міста бродять,
Лякливі тіні кішл і тайних бурдіїв,
І ліхтарі мінливим цвітом сходять
Міських огнів, болотяних огнів.

То черепки огнів розбризкали пиварні
По цеглі площ, холодній і слизькій,
Де мева ліхтарів, сильвети незугарні
Іще не спроданих повій.

Осіння ніч, незрівняна й нестерпна,
Прийшла, о місто, в сховища твої,
А десь гаї ще марять жовтим серпнем,
І золотом гілля іще бринять гаї.

Та ні, хай спогади прибиті і полеглі
Осінній вітер пилом рознесе,
Бо ось лиш тут, на цій холодній цеглі
Моє життя протоптано усе.

Бо тут шумлять розпатлані пиварні,
Де труться серед стін пісні хрипких людей,
Але цілунками не стулять пʼяні парні
Шаршавий рот, голодний рот ночей...

І дзвонять ліхтарі, і верески біргалок,
І ще темніший, ще бридкіший льох ,
Де бʼється у руках жіночих тіл кавалок...
— Іди-но, стерво, випʼємо удвох...

Глибока ніч, і ось достотна осінь
Останній лист достука на панель,
А ти стоїш, не продана ще й досі ,
У сутіні потворних будівель...

М. Бажан, 1925

Неймовірний, про мене, опис міста від Миколи Бажана, розпусного, розпатланого, бридкого, але неминучого, бо життя сучасне (як Бажанові, так і нам) у ньому обертається.
Саме такий, натуралістичний, опис міста зустрічається у Бажана в двадцяті роки. Це місто Золя, це клоака зла і гидоти, яка проте нас тягне і манить. Такий «голий» і справжній образ міста стрічається в багатьох наших письменників у 20-ті роки. Далі, звісно, такі описи вже не зʼявлялися, бо хіба в країні совєтів є повії? хіба є бурдеї (=борделі)? хіба по повницях пʼяно голосять робітники? …

Роботу над формою та образами, гадаю, ви самі відчуєте.

https://youtu.be/C5bfLsSmGeE?si=Ir-ezLVcddsbNtr1

Микола Верес, комбат К-2, 54 бригади. Раджу.

Друзі!
Памʼятаєте, я розповідав вам за Курщину і подарунок від війського?
Так от, у новому зборі від Видноколо дівчата розігрують п*дарську сумку, сухпай та аптечку, що нам передали з позиція на Курщині.

Я долучився до збору своєю баночкою: 7 тисяч.

Загальна ціль: 3 000 000

Донатьте за посиланням🫡

Написав учора нову замітку, люкубраційку (lucubratiuncula). Пізно вже було. Відправив Арістархівна на перевірку. Апробувала. Публікую)

Учора бігав на Труханів. Вибіг від мами, згадав дитинство: як — класі в восьмому то було — з батьком, у дні коли тренувань футбольних не було, взимку, в сніг і холод, бігали на Труханів. Він зустрічав мене коло підʼїзду, в одних і тих же балонових широких штанях, флісовій кофточці, старих похнюплених кросівках Adidas, і ми труськом бігли маршрутом його юнацьких років (мій батько в дитинстві жив у тому ж будинку, що й ми з мамою тоді жили, і вона живе досі, це квартира її дитинства): на Труханів через Павлік, Пейзажку, далі через Володимирську гірку і на міст. Перебігши на острів, я залишався робити стрибки та прес, а він добігав до першого моста, тоді — у нього йшло на все те 15 хвилин — вертався назад і забирав мене, трохи спочилого, на зворотні пʼять кілометрів.

Я вибіг о другій: через Павлік, парк мого дитинства, далі на Львівську, Пейзажку — перша зупинка: спортивний майданчик проти музичної школи, де я, осінню 21 — зимою 22-го брав уроки гітари в учителя з Кременчука (там мені теж лучилось пожити і в школу ходити!). Поробивши кілька підходів на перекладині та відтискань, продовжую біг: проз 25 школу по Десятинній, далі минаю МЗС і фунікулер, Володимирська гірка — другий превал. Те саме: вправи, цього разу на прес. Лежу на спині, в мокре обличчя бʼє тепле осіннє сонце. Станіслас, мій французький товариш, сказав мені вчора, як ми виїжджали з Павлограда, що це був перший день осені. Виявляється, природня зміна сезонів збігається з рівноденнями, тим-то сонце ще тепле, бо літо ледь-ледь кінчилося.

Забіг на міст. Перебігаючи річку, я здивувався її кольору: труйно зелена загалом, а місцями яскраво поплямована яскраво-зеленим, неначе хтось щойно вилив величезну банку зеленого кольору в Дніпро. І це не лише коло берега, але й посередині: довгі стрічки яскраво-зеленого кольору на тлі болотистого забарвлення. “Невже забруднення, що почалося в Сеймі, яке далі перекинулось на Десну, вже дійшло Дніпра?” — спитав себе. “А чому дивуватися — ти ж сам бачив, як на Десні риба гинула, і якого місцями вона була чорного кольору.”

Закололо в боку. Спинився перевести дух. Три дні варто не позайматися спортом — вже не той стан: тіло важчає, мʼязи втрачають тонус. Страшно уявити себе, якби я не займався спортом місяць. Деякі не займаються зовсім. Це й видно зразу. Спорт це не лише про тіло, передовсім це дисципліна, зібраність, характер. Хто не займається спортом, схильний бути мамулою по житті, надто це торкається чоловіків — моя особиста думка. Для себе давно помітив, що мені краще бути без вихідних зовсім, вони лиш розмʼякшують, а це для мене найстрашніше. За кількадесят метрів продовжив біг. Перебігаю місточок за клубом — заглиблююсь в острів. За кілометр добігаю до спортивного майданчика. Роблю 10 по 10 бьорпі з павзою в тридцять секунд — убивча робота. Всього 10 хвилин, а садить добряче. Падаю на травичку. Пітний, серце колотиться, живіт і груди, мов човник на хвилі: підіймаються, опускаються, підіймаються, опускаються.

Коло тренажерів спиняється чоловік на велосипеді, віком за пʼятдесят. Дивиться на мене, віддихуючого, прихильно, по-батьківськи всміхається і підходить до перекладини. Повисає: “Ох, як я охляв, — каже, — чи й раз підтягнуся?” Відпускає руки. Дивлюсь на нього, усміхаюся. Знову висне, кілька разів підтягується. Тяжко йде. Мʼязи незвиклі, тіло важке. Переглядаємося. “Ох і охляв я, — каже, — за два з половиною роки в окопах. Рухаєшся мало, сидиш постійно — вже й не підтягнуся.” Я підвівся. Мій погляд змінився: вже дивився на цього чоловіка з глибокою повагою та захопленням.
— В якій ви бригаді? — спитав я, трохи хвилюючись, що він не схоче відповідати.
— У 54.
Моє серце тьохнуло. Я чув багато недоброго про цю бригаду, особливо про одного ротного.
— Сподіваюсь, ви не під командуванням Т…?
— Ні, я в К-2.
— У Вереса? — питаю я, що вже давно чув про цей славний батальйон.
— Так, у Вереса.
— То ви в піхоті? Як у вас там? Ви десь коло Торецька зараз?
— Ні, ми вище. Коло Сіверська. Та, неважно в нас. Кацапи пруть во всю. Все розбивають. Від траншей і бліндажів нічого не лишається. КАБи все рівняють, остаються лиш ями в землі, позиції всі нищаться. Тому змушені відходити. Втрати теж є…
— А нові хоч приходять?
— Та приходять, — каже, — але якісь вони…
Це значить: приходять, а далі зникають.
— А я от завтра на ВЛК іду.
— Та ти що! Добровольцем?
— Так. У Хартію.
— Війна скрізь страшна. На Харківщині будеш. Та воно зараз усюди складно.
У чоловіка була добра українська, і мені закортіло дізнатися, з якого він куточка України.
— А ви звідки самі? — запитав я його.
— З Харківщини.
Тоді я згадав за слово “ракло”, яке, здається, належить саме Харківщині. Там-же я й чув його цього року з живих уст. Мені захотілось спитати, чи відоме воно йому.
— У вас вживають слово “ракло”, так? — питаю його.
Посміхається.
— Так, дехто каже.
— Це, типу, розбишака чи грубіян?
— Ні… “Ракло” — це… як би пояснити? — не розбишака, ні, а такий, що багато про себе думає, чванливий трохи.
— А-а-а, зрозумів. — кажу я, радий, що він це слово чув. Все ж, для мене “ракло” — це радше розбишака і нечесна людина, аніж чванько.
Чоловік збирався їхати. Ми потиснули один одному руку, він побажав усього найкращого мені, я — йому. Далі стрибнув на велосипеда і покрутив далі.

24.ІХ

Збір продовжується!

На бригади, що захищають Харківщину і Покровськ!

https://send.monobank.ua/jar/XYhzuYiVF

Тичина

Живемо в лісі, друзі, звʼязку тут не є. Пишу щоденник, пишу багато (робить поки нічого), але публікувати нема можливості (за виїмком, коли вивозять, як от зараз).
Тому кілька заміток залишаю, читнете, як захочеться).

#щоденник

28.іх

6:17 Сплю всюди: на землі, на лавці, на дощці. Було дві тривоги, перша — серед ночі, довга була, перейшли в льох, спав на лавці, годину з лишком. Потім повернулися, заснув блискавкою, тоді знову: світло, шамотіння — тривога. Цього разу була 5:45, чверть години до підйому. У льох, на дошку, в сон. Відбій за 20 хвилин. Вертаємось, день почався.

Форму вчора не видали, мають дати в понеділок. Бракує берців, каримату і спальника.

Ми тут тижнів на 9, з моменту як набереться рота. Рота тут — 165 людей або сливе весь барак. Зараз нас 66 + 2 жінки (баби, як усі кажуть), яких ми досі не виділи, цураються нас (жартую🤣), живуть окремо.

8:44 Поснідали. Не так, звісно, як було в третій штурмовій на тижні рекрута, але зносно: гречка з кусочками мʼяса, білий хліб (скільки хочеш), масло-маргарин, чай, печиво.
Звʼязку немає, тільки на «горі», та то для дзвінка.

Навчання почнеться, як збереться рота (тут — 165 людей). Триватимуть мінімум два місяці.

Вставні слова тут не «чуєш», «друже» абощо, а «єбать» або «блядь». Як-от, сиджу долі, спиною впершись об стовбур дерева, проходить хлопчина, обертає голову і добродушно не спиняючись: «Ебать, тебе удобно?)». Посміхаюсь у відповідь, мовляв, «та, поки ок».

Познайомився з Юрою, 54 роки, з Вінниччини. Він у нас тут цирюльник, підстриг мене файно — схожий на солдата, такий мій статус зараз.

Має сина мого віку, воює у Нацгвардії від перших місяців війни. Сам Юрій уже старенький. Каже, йому соромно тут бути (через вік). «Нема чого вам соромитися, кажу я, тут більшість — чоловіки за 40, а від 40 до 54 різниця невелика. Я взагалі здивований, що тут так мало хлопців мого віку.»

14:07
Щодо віку, дійсно, тут не Азов чи Трійка, більшість старих, фізична форма яких під питанням. Є чимало й тих, кому дали повісточку на вулиці чи в маршрутці. Вони найбільше й скиглять (поки не дуже, але ж ще нічого не почалось!). Пообідали ми досхочу. За кілька годин піду поспортую. Зараз повторю греку.

Продовження в щоденнику🖋️

#щоденник

29.іх
Сьогодні ніч була без тривог — аж дивно, спали до сьомої (бо неділя) — аж довго. Без навантаження, лягаючи о десятій, висипаєшся швидко. Під ранок (ще ніч була) аж нудно було спати.

9:40 їдемо в «баньку». Далі буде «чіпок». Візьму кави про запас та печива🍪. Почав Стуса читати, «Дещо з думок наших попередників про національне питання на Україні…». Це короткі замітки про різних дожовтневих діячів, забутих совєтами (Ст. Руданський, С. Єфремов). Особливо вразили уривки з щоденника Довженка, вилучені цензурою. Ось кілька.

«13.ІХ.44 року. Москва. Сьогодні мені сповнилось пʼятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для свого народу, і більш нічого б не просив.»

«Віталя! Та йоб його в йоб! Поїхали вже нахуй!» Наш відповідальний висловлюється експресивно. «Він усе римує на «хуй»», як підмітив один дотепник, впрочем влучно. Наша «скотовозка» рушила, перевалюючись, як товстопуз, в усі боки по шпетній дорозі. Якби писав від руки, малював би гострі шпилі. А так, благо цивілізації, хоч втрапляю на клавіші. Продовжимо.

«Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі в Україні, що згубила у війні половину своїх синів.
…чтобы быть художником, нужно иметь железное мужество.
У нас нет художников из-за недостатка мужества.
В нашей стране нет больше оригиналов.»

Продовжу, як дотрусимось.

«30.VI.45 року. Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах.

19.1.44 року. Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізмом? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе знущаннє над життям людським?»

Є ще з Довженка, та брак часу не дає переписувати. Та й чи треба? Кого могло зацікавити, вже мусило. Хай той іде й шукає.

Велику замітку (про останню постать з цієї статейки) Стус присвячує Іванові Пулюю, фізикові та перекладачеві першої Біблії українською разом з Кулішем і Левицьким. Про неї прочитаю, і як що буде вартим, поділюся в наступних замітках.

«Банька», себто лазня, обмежилась просто душем. Такий самий, як і у нас в лісі. Як завжди, мився під холодним. Освіжився — 10:26.

10:45 У «чіпок» шалена черга. Здається, поки дочовгаємо, там уже все виметуть.

#щоденник

29.іх продовження

Вчора я закінчив Стуса цими слова «І якщо (текст про Пулюя) буде вартий, поділюся ним у наступних замітках». Ще б пак! Звісно, вартий. Надаю з замітки про Пулюя більший уступ, щоб було трохи контексту (сумніваюсь, що для багатьох тут імʼя Пулюя про щось каже).

ІВАН ПУЛЮЙ (Великий український вчений, публіцист, письменник, перекладач. Попередник Рентгена. Пишемо це все тому, шо до лютого 1968 року у нас в СРСР
нічого не було відомо про цю велику людину. Нещодавно у Празі на будинку Nº 15 по вулиці Пресловій з нагоди 50-річчя з дня смерті Пулюя відкрито меморіальну дошку з написами українською, а потім чеською мовами про те, що тут жив і працював український вчений. Був І. Пулюй великим патріотом української землі, тричі він виступав публічно, направляючи листи в «Главное управление по делам печати» в Петербурзі та до імператорської Академії Наук у Петербурзі, в яких протестував проти гноблення духовного життя і культурного змагання за Україну. Нижче наводимо одне з цих послань-протестів професора Івана
Пулюя з приводу заборони ввозу з-за кордону «Святого Письма» в українському перекладі.

«До «Главного Управления по делам печати» в Петербурзі!

Переклади Святого Письма дозволені в російській імперії на більше як 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким словʼянським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25-міліоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одно-вірний!

Минуло вже 21 рік з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шанованому «Управлению по делам печати», щоб дозволено на Україні український переклад «Нового Завіта», було признане «не подлежащим удовлетворению».

Цей запит 1904 року святійшим Синодом було також визнано «не подлежащим удовлетварению».

У тій же замітці дізнаємося цікаві факти про стан української мови в 60-х рр., які немало пояснюють чому покоління киян (та інших міст України), народжених у 50-60 та 70ті рр. переважно зросійщені.

«Загальновідомо також, що у всіх вузах України (за дрібним винятком деяких) навчання проводиться російською мовою, що у вузах своєї республіки діти корінного українського населення складають лише 55 %, тобто на 21,8 % менше від норми, виходячи з розрахунку, що українці в складі населення України становлять 76,8 % (Доповідь міністра вищої освіти УРСР т. Даденкова на республіканській нараді ректорів вузів 1965 року).

Як і до революції, в республіці корінне українське населення в порівнянні з російським та еврейським (що живе у містах), тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується і консервується.
Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення в виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами (з цього погляду дуже зарактерна доля героїні нового роману О. Гончара «Собор» Єльки і т.д.).»

Дійсно, бувши крайнього разу, тому кількома тижнів, з французьким журналістом від Le Figaro Станісласом, а також ще передніше, у селах поблизу Покровська, констатуєш, що чимало (не всі, звісно) старих там і досі спілкуються українською мовою.

У пʼятницю, 27.іх, Діля надіслала в російському перекладі уступ з листа Папи Дамаса до Єроніма. Швиденько знайшов оригінал. Полюбився він мені, сьогодні переклав, долучаю й оригінал:

Dilectissimo filio Hieronymo Damasus

Dormientem te, et longo jam tempore legentem potius, quam scribentem, quaestiunculis ad te missis excitare disposui: non quo et legere non debeas; hoc enim veluti quotidiano cibo alitur et pinguescit oratio: sed quod lectionis fructus sit iste, si scribas.

Дамас любому сину Єроніму

Вирішив розбудити тебе, сплячого (куняючого), що вже довгий час більше читає, ніж пише, невеличкими питаннями, що ось посилаю тобі.