«Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка.
Вона готувалася написати драми «У катакомбах» й «Адвокат Мартіан» і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись з християнським підпіллям, з розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова «Развитие власти митрополитов в первые три века христианства».

Леся Українка грунтовно вивчила цю велику дисертацію, а потім пише мені: «

Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи

». А вона знала класичні мови — латинську, грецьку. І писала, що саме їй треба діставати. Я послав їй ще величезну дисертацію Олара «

Переслідування християн Римською імперією

», написану французькою мовою, — товста книга. Поетеса місяців два читала її і знову пише, що не може «

тільки розвідкою обмежитись

». Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротенькі одноактові драми.
Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником». (Аг. Кримський. Твори в 5-ти т. К., 1973, т. 2, с. 689)

Надія на кінець «немилосердной» і «бесчеловечной» революції, надія на кінець «насильства», надія на колишню життєва «гармонию человеческих душ» — це надія на кінець класової диктатури пролетаріяту, надія, що зародилася з запровадженням нової економічної політики, надія на «гармонійне» закінчення класової боротьби. (ст. 5)

До драм, оповідань і доносів не причетний.

Найтяжче даються йому поезії.

…мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання.

Шановний Миколо Костевичу,
Вашого листа я одержав; бачив цими днями тов. Демчука, який сказав мені, що (вже отримав?) від Вас листа. Йому дуже хочеться, щоб Люкрецій був якнайшвидше закінчений, але з Вашого листа я бачу, що Вам доводиться відкладати свої переклади. Дуже сумно!

Зараз оновлений редакторат працює коло того, що пильно ревізує портфель і договори, багацько що касуючи; певна річ, ні Люкреція, на «Енеїди» це не торкнеться, як не торкнулося Франка й Бальзака.

Я працюю над різними рукописами – безпросвітно правлю їх. Велике до Вас прохання – якщо Ви стенографуєте Ваші лекції в ІЛ.., то прошу дозволу при нагоді постудіювати їх. Вітаю щиро…(не розшифрував останні два слова).

Не обвинувачую я й наших сьогоднішніх “аристократів духа” (Рильського, Зерова й инш.)…

але нам здається, що в цих останніх зараз далеко менше права бути незадоволеними нашою громадською дійсністю, ніж це було в їх попередників.

Не заперечую, що вірші нашої неокласики майстерно-витончені, вишліфовані, “блискучі” і “красиві”, як бувають красиві шкляні вироби, що мають заміняти дорогі камінці ювеліра. Не заперечую й того, що вони комусь можуть дуже подобатись, як подобаються дітям різні блискучі брязкальця …

Дехто може зрозуміти оцю мою статтю як “оглоблю” “доморослого українського напостівства”, що хоче “знищити” неокласику. Мушу заявити, що в мене немає жодних намірів до такої розправи. Я не викриваю “контрреволюційної форми” в наших неокласиків, як це колись зробив Арватов відносно Брюсова, або як нещодавно спробував зробити в нас В. Поліщук з Тичиною. Ні, і ще раз ні! Завдання цієї статті далеко скромніше, — довести, що наша неокласика не може бути для нашої літературної молоди зразком до наслідування, і що рівнятися на Зерова, Рильського і Филиповича — це було б самогубством для нашої молодої революційної літератури, це визначало б потонути в “літературщині”.