Огромное удовольствие (почти) вживую встречаться с теми, чьими находками восхищаешься. Одна из статей Джузеппе Чивитарезе в переводе — тут.

Славой Жижек в одному зі своїх інтерв'ю звернув увагу на той факт, що опосередковане комп'ютером середовище або віртуальна реальність має здатність уречевлювати те, що раніше сприймалося лише на рівні абстрактного мислення. До прикладу, він пропонує повернути навспак стандартне нарікання на те, як віртуальне середовище відчужує суб'єкта від його найінтимнішого досвіду (скажімо, секс по інтернету, що, за відсутності прямого фізичного контакту, зводиться до звичайної мастурбації). Замість інфантильно побиватися за втраченою міфічною невинністю, Жижек стверджує, що досвід «сексу по інтернету» дозволяє нам побачити, що не лише мастурбація є статевим актом з уявним (віртуальним) партнером, а й те, що «справжній» статевий акт є фактично мастурбацією з реальним партнером.

На його думку, найбільше у віртуальному просторі нас шокує не те, що колись існувала «справжня» реальність, яка тепер стала віртуальною, а те, що через досвід ВР ми ретроактивно усвідомлюємо, що «справжньої» реальності ніколи не існувало (тобто, що будь-яка «реальність» є до певної міри всього лише конструктом нашого мозку). Реальність завжди була віртуальною. Ми цього просто не усвідомлювали.

Зі збірки есе Павла Шведа «З чого нам дозволено сміятись?»

#цитата@psychoanalytic_fields

А вот и критика Ферро и в целом бионианского подхода. Вполне ожидаемо, от Кернберга. Можно ли придумать два более противоречащих подхода, чем ТФП и БФТ, несмотря на общий питающий источник - идеи Мелани Кляйн 😜

Отто Кернберг отмечал степень отступления Ферро от Фрейда. По его мнению, это привело к пренебрежению «теорией влечений и аффектов; ранними объектными отношениями... привязанностью, эротизмом», ролью «агрессии в определении ранних нормальных и патологических структур... [и] интерактивными аспектами бессознательных детерминант реальной жизни» (Kernberg 2011, pp. 660-661). Венди Кац, пишущая, как и Кернберг, с позиций эго-психологии, также считает, что сосредоточенность на «нарративизирующей функции» означает, что «другие слои опыта могут быть легко потеряны» (Katz 2013, p. 474).
По мнению Кернберга, «отдавая предпочтение ... „полевому“ материалу и интерпретируя его в форме метафорических нарративов, можно способствовать созданию нереалистичной, фантастической атмосферы на сессиях» (Kernberg 2011, p. 653), рискуя ослабить «остроту анализа собственно внешней реальности, реакций пациента на нее и характерологически обоснованных защитных операций поведения пациента как на сессии, так и во внешней реальности» (Kernberg 2011, p. 652). Карен Рус (2020) сходным образом пишет об «идеализации Ферро сновидений», которая может «придавать его работе качество отдаленности от опыта... как насчет готовности аналитика страдать от засухи, не имея возможности сновидеть?». Может быть, «вера в сновидения» Ферро идет в ущерб более полному взаимодействию с пациентом в его самом истощенном состоянии и приводит к «псевдотерапии»? (Roos 2020, p. 852) Может ли это также привести к «впечатлению, что Ферро волшебным образом переводит или расшифровывает символы»? (Roos 2020, p. 851)

Поскольку для Ферро «все в этом поле конструируется совместно, перенос и контрперенос бинарны и сомнительны». Это, в понимании Рус, означает отказ от взгляда на контрперенос «как на эмоционально-телесный регистр аналитика, его проницаемость для психических и соматических грез... Контрперенос аналитика может обозначить тропу к нерепрезентированному эмоциональному опыту» (Roos 2020, pp. 851-852). Предположение Ферро о том, что истории пациента являются нарративным производным бессознательных сновидений наяву, рискует переоценить значение языка и функцию слов как эмоциональных контейнеров» и пренебречь «фоновыми помехами невербальной коммуникации пациента, в физических движениях его тела, рук или лица или через тембр, тон и интонацию его речи» (Roos 2020, p. 852, и см. Kernberg 2011, p. 652).

Замечания Кернберга относятся к общей критике нео-бионианского подхода. В частности, «концепция возникновения бета-элементов и их трансформации в альфа-элементы во время сессий представляется сомнительной теоретической рамкой для преобразования бессознательных элементов в сознательные в ходе психоаналитического процесса». Концепция Биона о протоэмоциях, утверждает Кернберг, может быть подвергнута критике в свете современной нейробиологии и теории аффекта: аффективный опыт, связанный с перцептивным окружением, сохраняется в виде аффективной памяти с самого рождения (Panksepp 1998). Кернберг, по-видимому, намекает, что поэтому нет теоретической необходимости в процессе трансформации бета- в альфа-, который предлагал Бион, тем более у пациентов, способных функционировать вербально (Kernberg 2011, p. 649).

Из свежей (2024) книги, посвященной работе Антонино Ферро Robert Snell. Antonino Ferro: A Contemporary Introduction

«З чого нам дозволено сміятись?» (2020) — щільна книжка з дуже різносторонніми, лаконічними есе Павла Шведа, які є об'єднаними хіба що їх автором. Адже єдиної теми в збірнику нема — тут і політичні рефлексії з дослідженням (пост)тоталітарної свідомості в Україні, і стислі очерки по теоріям Бадью та Лакана, і film studies у дусі Люблянської школи психоаналізу, та, зокрема, Славоя Жижека.

#книга

У тексті «Велика вітчизняна війна як теорія змови» Павло вдається до цікавої історичної аналогії. Він пише, що серед безлічі теорій змов, що побутують у світі, його улюблена — теорія винайденого Середньовіччя (докладніше тут). Автор, що запропонував цю ідею в 1991 році — Геріберт Ілліх, німецький письменник і публіцист — почав стверджувати, що значна частина європейського Середньовіччя, зокрема період з 614 по 911 рік, є вигадкою. Ілліх вірив (і активно просував), що це зроблено шляхом маніпуляцій календарем, тобто насправді ми зараз живемо не в 2024-му, а десь у 1700-х роках. Навіщо? Тому що це комусь вигідно.

Річ у тому, що коли запроваджували Григоріанський календар (на заміну Юліанському) в 1582 році, астрономи та математики порахували різницю між ними (в датах) в 10 днів. Однак за попередніми підрахунками, Юліанський календар мав би відставати від реального сонячного часу на 13 днів. Для Ілліха все це звучить підозріло, відтак, він робить висновок, що в європейському літочисленні сталася гігантська похибка. І майже 300 років нашої історії з її династією Каролінгів ніколи не існували насправді! Ілліх вказував на обмеженість матеріальних свідчень існування Карла Великого, або звертався до інтуіції: якийсь Карл Великий надто ідеальний для свого часу!

Павло Швед взагалі любить теорію фантомного часу не за те, що вона дурненька, а навпаки — за те, наскільки вона є матеріалістично правдоподібною. Адже хто здатний поручитися, що десь там, у мороці середньовічного варварства, яке настало після Римської імперії, кілька століть чи принаймні кілька років не могли просто загубитись? Іноді складно згадати те, що було вчора, то як ми можемо стверджувати щось про події тисячолітьної давнини?

Ну і, власне, інша, ближча до нас, «історична» теорія змови називається Велика Вітчизняна війна. Тоді як для всього світу Друга світова війна тривала з 1 вересня 1939 до 2 вересня 1945, в Совєтському союзі з'являється переконання, що війна почалася 22 липня 1941, і завершилась 9 травня 1945. Цей зсув можна вважати цілком симптоматичним у психоаналітичному значенні, бо його мета передусім полягає в тому, щоб приховату неприємну правду про гігантський конфлікт і роль Совєтського Союзу в його розв'язанні (напад на Польщу тощо).

Обидва приклади демонструють, наскільки легко суспільство може прийняти змінений наратив, якщо він підкріплений авторитетом влади чи популяризацією через ЗМІ, навіть без жодної доказової бази. Але це відбувається і зараз з боку російської пропаганди, зі спробами створення паралельної наративної реальності та історичними фальсифікаціями задля виправдання своєї агресії.

#книга #стаття@psychoanalytic_fields

🥟 Моя стаття про мистецтво, кітч, психоаналіз та пам'ятник варенику в Черкасах.

Так, кітч звертається до базових емоцій, маніпулює нами, нав’язує цю естетичну ощадливість з її смаком до прямолінійного, не зашифрованого, очевидного. Проте в той же час кітч торкається і глибших шарів: його неспроможність бути оригінальним, вторинність, наївність, вірність та покірність шаблону, нездатність реалізувати цілі високого мистецтва, наближають нас до нашої власної загальнолюдської якості — нашої дурості. Банальність кітчу відверто апелює до банальності, яка зрештою закладена в кожному з нас. Тому невдачі цього виду мистецтва заслуговують на прощення: ми прощаємо його за апеляцію до універсального сенсу, скромних та буденних шляхів людяності, певного метра, що також побудований на повторах в нашому бутті (свята, одноманітні графіки, цикли, важливі дати).

#стаття@psychoanalytic_fields

Раньше многое можно было понять о человеке по его обращению с животными и детьми. А сегодня — по обращению с ChatGPT.

Решила собрать основное (из объёмных постов), что публиковалось на этом канале за 2024 год. А также немного упорядочить список переводов. Оказалось, я всё чаще пишу на украинском, а ещё, судя по количеству произведённой работы, год был не простым. Надеюсь, мы все сможем быть не столь продуктивны в следующем. Мне приятно ваше внимание, и рада, что вы находите тут что-то для себя. Скидывайте в комментарии свои каналы/блоги, и что читаете, чтобы было проще находить друг друга.

1. Почему сессия длится 50 минут?
2. Нотатка про набір ваги аналітикинею як приклад соматичного відігравання
3. На полях «Зваблення, капітуляції і трансформації» Карен Мароди
4. Думки щодо «Процесу»: Занадто оголоне життя Франца Кафки
5. Огляд статті "Пліткуючий психоаналітик" Олініка (1980)
6. На полях «Речі із внутрішнього простору» Славоя Жижека
7. Стаття Коли психоаналітик не лише матір, а й жінка: еротичне перенесення в діаді «жінка-терапевтка і чоловік-клієнт»
8. Хороші книги та фільми про аутичних людей
9. На полях «‎Голосу і більш нічого» Младена Долара
10. Серия заметок про Биона и его теорию мышления
11. Стаття про мистецтво, кітч, психоаналіз та пам'ятник варенику в Черкасах

Переклади українською:

1. Ганс Джером. Нас час вийшов - про динаміку завершення кожної окремої сесії
2. Колоквіум IARPP на тему «Чому війна?»
3. Вілфред Біон. Індія. Довгі вихідні - частинка автобіографіі Біона. Та мій текст про це
4. Антоніно Ферро «Трансформація в сновидіння та символи»
5. Джузеппе Чівітарезе «Сни, які відзеркалюють сесію»
6. Антоніно Ферро. Яка саме реальність в психоаналітичній сесії?
7. Лінда Мейєс. Коментар до статті від Бостонської групи з вивчення процесу змін
8. П'єтрантоніо Віолетта. Чому біоніанська теорія поля
9. Томас Огден. Приснити аналітичну сесію
10. Клінічна віньєтка Атлас і Кучака «Будь жінкою в ліжку, не будь терапевткою»

#содержание@psychoanalytic_fields

[Без гарантий, ч.1 - ру] | [Без гарантій, ч.1 - укр]

На днях вышел 100-й номер немецкого журнала Riss, посвящённый теме гарантий в психоанализе. Называется Ohne Gewähr — Без гарантий. Редакторы говорят, что именно в юбилейном выпуске, который мог бы стать причиной радости и самоуверенности, им было важно подчеркнуть обратную строну — хрупкость психоаналитических усилий.

«‎Без гарантий» напоминает другие предупреждения, например, «Администрация не несёт ответственности за...», или «Самостоятельно придерживайтесь правил ответственной игры», или «Не исключает всех рисков». Также на ум приходит «Гарантия качества», что синонимично контролю и безопасности.

В 2004 году после принятия новых законов о психотерапии во Франции появился манифест, отстаивающий основные различия между психоанализом (в строгом смысле) и психотерапией. Одна из идей, понятное дело, в том, что психоанализ — это единичный опыт, который a priori отвергает любые готовые схемы или гарантии. Его основа — работа с симптомом, направленная на раскрытие истины, а не на приведение человека к определённому результату в терминах нормативности. Даже признавая терапевтический эффект, важно помнить, что психоанализ возник из принципиального отказа подчинять свои методы внушению.

Это вступает в серьёзные противоречия с тем, как устроен сегодняшний мир маркетинга (в том числе, в виде пси-платформ), или страховых компаний, или современно-научных количественных измерений. Что в действительности значит утверждение, что какая-то внешняя инстанция способна гарантировать, что анализ пройдет успешно?

В выпуске авторы предлагают подумать об этом и, конечно, не только об этом. Получилось своеобразное противостояние многочисленным попыткам обезопасить, сдержать, медикализировать, оценить и регламентировать психоаналитический процесс, ведь по сути, он и сам имеет дело с чем-то неуправляемым. Психоанализ — не единственное для этого место, но он несёт за это особую ответственность. Ведь его практика и его теория живут благодаря тому, что прислушиваются к нерегламентируемому, публично о нём свидетельствуют, и делают это так, чтобы исключить принудительную нормализацию и адаптацию.

Ещё про Францию. В том же году, поскольку государство решило всё взять под контроль и стало запрещать многим людям проводить анализ или терапию (условно, пока те не станут врачами или клиническими психологами), там вышла шутливая петиция с такими словами: «Оставьте нам наших шарлатанов!»

Другой пассаж из петиции:

Мы не верим, что несколько сеансов с квалифицированным специалистом по нашим «симптомам» помогут. Сердечные муки, тяжелая утрата, профессиональные, творческие или сексуальные запреты, потеря работы (особенно в данный момент...), чувство повторения: всё это не относится к «болезни», «органам здравоохранения» или государственному контролю. Мы считаем, что было бы лучше, если бы государство отказалось от планов «регулировать» наши «психологические страдания», наше психологическое здоровье и так неплохое, спасибо!

Без гарантий, ч.2. Альтернативный взгляд на психоаналитические гарантии (в том числе, для самих аналитиков, такие как антисуицидальный контракт, например, или институциональное признание) от Бенвенуто. Во второй части он описывает почему, по его мнению, психоанализ хорошо сочетается с обществом капитализма и технологий. Что думаете?

Сержио Бенвенуто. Работа, не предусматривающая контракт

Серджіо Бенвенуто. Робота, що не передбачає контракт

Это иллюзия, когда аналитик верит, что его предполагаемое знание может быть гарантировано юридически действительным дипломом: он получает это предполагаемое знание непосредственно от пациента. Горизонтальный успех аналитика измеряется его способностью привести в движение перенос. Вертикальный успех аналитика измеряется его способностью установить групповой перенос с коллегами. Вероятно, это то, что Лакан называл transfert de travail [перенос на метод]. Аналитику недостаточно coram populo объявить себя "нестандартным и неадаптирующимся". Важно видеть, что он делает, а не что говорит.

Аналитик воздерживается от того, чтобы указывать пациенту заранее определенный путь. Но в большинстве случаев наши пациенты стабилизируются сами. Ни один аналитик, даже лаканианец, не будет считать успехом, если пациент станет преступником, наркоманом, педофилом или нищим... Правда, психоаналитик не перечисляет в явном виде все формы девиации, которых следует избегать, но необходимость избегать их передаётся бессознательно.

#перевод #переклад #статья@psychoanalytic_fields

Mad to be normal (2017) — кіно про частинку життя одного з найвідоміших антипсихіатрів XX ст, Рональда Лейнга. Серед іншого, він політизував психоз та дивився на нього як на осмислену відповідь на соціальні конфлікти. За своє життя Лейнг провів декілька масштабних експериментів, написав безліч книг, почасти використовував ЛСД в малому дозуванні для глибшого дослідження травм, та взагалі підважив «стандартний» на той час погляд на природу психічних недугів.

Фільм (не знаю, на скільки відображає реальну постать) цікавий фігурою лідера, турботливого, але й дуже авторитарного, що експлуатує перенесення своїх послідовників. Усі хочуть побути з Лейнгом. Він намагається будувати новий терапевтичний підхід (що мав би існувати самостійно), але разом з тим, в комуні без нього все розвалюється, варто відійти на один день. Усе тримається на харизмі однієї людини, а їй, своєю чергою, навіть нікому на це пожалітися.

#дивимось_разом@psychoanalytic_fields

Встреча со злом и убийственным наслаждением: какова роль Волка для Красной Шапочки. (На примере сюжетного ряда игры The Path)

Раннее столкновение с травмой можно рассматривать как внезапное проникновение Реального в жизнь субъекта, обрушение структуры, когда ещё нет символической сетки, чтобы осмыслить это событие. Это оставляет след в психике, травматическую запись, которая снова и снова отыгрывается через симптом, фантазию или повторение. И вот здесь возникает странный парадокс: то, что ранит, делает больно, нередко с такой же силой и манит. Притягивает.

#статья #игра #психоанализ@psychoanalytic_fields

Жильбер Дяткін про гроші:

Тема оплати — одна з найбільш обговорюваних серед психотерапевтів-початківців. Як говорити з клієнтом про оплату? Чи брати гроші за пропущені сеанси? Чи працювати за передоплатою, особливо в онлайн-реаліях? Чи припиняти терапію, якщо у клієнта немає грошей і як це зробити?

"Фройд описує недоліки безкоштовного лікування у пацієнтів — і у жінок, і у чоловіків. У випадку жінок збільшується ризик виникнення любові в перенесенні, у чоловіків — ризик появи протесту проти батька. Крім того, безкоштовна терапія не дає достатньої мотивації до її завершення і сприяє появі деяких обмежень психоаналізу. Тому в 1918 році Фрейд приходить до висновку, що оплата сеансів зберігає "клімат нейтральності".

Розмірковуючи про роль грошей, Ж. Дяткін говорить про їх структуруючу і символізуючу роль, про те, що оплата звернена до "принципу реальності" і разом з тим дозволяє працювати з несвідомими репрезентаціями пацієнта, опрацьовувати негативні почуття (злість і агресію), які при безкоштовній роботі пацієнт може приховувати через страх "не догодити" аналітику.

"Приймаючи рішення про зміну оплати, аналітик повинен подумати, що стоїть за цим бажанням. Чи не є це заздрістю до підвищення доходу пацієнта? Або бажанням його образити? Важливо розуміти, як пов'язані події зовнішньої реальності (бажання аналітика змінити оплату) з внутрішньою реальністю пацієнта, з його особистою історією. Оскільки завдання аналізу в тому, щоб внутрішня реальність наділяла сенсом події зовнішньої реальності".

#цитата@psychoanalytic_fields

Антоніно Ферро (італійський психоаналітик пост-біоніанець) виділяє наступні лінії розлому між різними клініко-теоретичними профілями психоаналізу (простіше кажучи, відповідає на питання "за якими критеріями відрізняються підходи і техніки"):

1. Наявність чи відсутність акценту на операції історичної реконструкції. Чи важливо зробити свідомим те, що раніше було несвідомим? Чи мета в підвищенні емоційної напруги, яку може витримати розум? Якщо реконструкція представляється важливою, чи надається їй статус "достовірної", або ж вона розглядається на одному рівні з іншими діалектами/сценаріями тут-і-тепер і.т.д. — і є приводом розвитку α-функції?

2. Значення, яке надається ряду сновидних проявів під час сесії. Одні аналітики вбачають сни як значущий матеріал клієнта, який треба розтлумачити, інші зосереджуються на активності власних "сновидінь" прямо під час сесії — тобто на виникненні у своїй свідомості образів, спогадів, ревері. Третій варіант — розглядати сесію цілком як сон. Перед будь-якою фразою можна додати: "Мені приснилося, що..." Тоді, як зазначає Ферро, будь-яка розповідь або персонаж фактично стає частиною серії голограм, які фіксують емоційну реальність поля.

3. Ступінь реальності, що приписується комунікаціям клієнта. Інакше, як ми слухаємо? Слухання може бути історично-реалістичним (зовнішнє тут існує і впливає буквально), націленим на внутрішній світ (який визнається не менш реальним ніж зовнішній), або повністю "онейричним", коли все є лиш певними образами на службі сновидінь.

4. Ставлення до правди і брехні. Інакше, чому вірити? (Як ілюстрація, фройдівські метання щодо "реальності" сексуальних домагань до його пацієнток) Спектр простягається від історичної правди до "правди" емоційного контакту і правди функціонування внутрішнього світу, до розгляду будь-яких фактів сесії як вигадок.

5. Модальності інтерпретації. Реконструюючі, інтерпретації перенесення і в перенесенні; ненасичені або насичені інтерпретації поля або в полі; а також спільно сконструйовані інтерпретації (co-pense [спів-думання]).

6. Концепції перенесення та стосунків. Різні підходи різною мірою визнають суб'єктивність аналітика (десь це взагалі не приймається, інші (напр., Біон) переймалися психічним функціонуванням аналітика досить скрупульозно, навіть не в загальному, а "в цей даний день"). Також, в залежності від свого теоретичного направлення, ми будемо звертати більше уваги на ті чи інші речі: едіпальні конфлікти, доедіпальні, психотичні тривоги тощо.

7. Концепції сексуальності та ін.

9. Критерії "аналізованості", критерії припинення аналізу, критерії визначення "хвороби" та одужання тощо.

Цікаво, чому автор обрав саме такий порядок викладу?

Незалежно від обраних моделей, Ферро перераховує три інваріанти, які роблять використання терміну психоаналіз "законним": а) переконання в існуванні несвідомого; б) повага до незмінних елементів сеттінгу, в) асиметрія, в якій аналітик бере на себе повну відповідальність.

[На базі Transformations in dreaming and characters in the psychoanalytic field (2009)]

#нотатки

«Правда — это всегда то, что мы говорим, а не то, что знаем. Если бы у нас не было возможности говорить и писать, правды бы не существовало. Было бы только то, что есть.»

Сьюзен Зонтаг

#цитата

Читаю книгу Джуди Леопольд Кантровиц (2006) насчёт сохранения конфиденциальности в психоаналитических текстах. Тема нетривиальная. Джуди провела интервью со 141 публикующим виньетки аналитиком и опросила 47 пациентов, которые нашли, случайно или нет, тексты о себе.

Все без исключения аналитики согласны, что нужно убирать демографические данные человека, но дальнейшую маскировку делают по-разному. Ряды первых меняли не так много, и редко спрашивали у пациента согласия на публикацию, считая, что материал всецело принадлежит им. С 1980 года, когда вышла мощная статья про взаимное влияние в паре и модель двух персон, что подсветило важность контрпереноса, и то, что терапевт тоже субъективен, стали больше интересоваться получением согласия. Ну а маскировка стала включать в себя изменение возраста, пола, идентификаций, профессии, количества членов семьи, географической позиции; некоторые специально добавляют мелкие фальшивые детальки, чтобы добавить правдоподобности (на пример, пациент не пришел на сессию из-за наводнения в жаркой стране, а про него пишут, что его машина застряла в снегу во время метели). Кто-то приводит только короткие зарисовки, чтобы не описывать весь случай, ну а кто-то меняет даже содержание снов. Это хорошее движение — в сторону заботы о пациенте — только так и могло быть. Но в то же время странно осознавать, что огромная часть всех существующих виньеток — фикшн, прошедший через много стадий фильтрации, от субъективного восприятия терапевта до намеренных перестановок и искажений.

Из забавного — треть опрошенных аналитиков сказали, что хотя бы раз в жизни (как правило, на старте карьеры) писали статьи о себе. Так, будто они описывают пациента. Потому что считали, что это лучший материал для иллюстрации, проработанный много раз. Потом некоторые жалели. Первыми это, конечно, всё равно сделала семья Фройд: Анна описывала некоторые свои сны так, будто ей их принёс пациент, а потом анализировала их «своим рабочим голосом». У Гелены Дойч была попытка написать о роскошной клиентке, которой аналитик завидовал, но в этом описании находят, что она ссылалась на собственную биографию. В общем, никогда не знаешь, про кого ты в действительности читаешь в этих книжках.

#заметка@psychoanalytic_fields